Сутність культури Просвітництва (за працею І. Канта «Відповідь на питання: Що таке Просвітництво?»).

Добою Просвітництва зазвичай називають ХVШ ст. Попереднє, XVII ст., відкрило нову культурно-історичну епоху, яка змінила основні світоглядні установки європейської людини. Перемога англійської буржуазної революції середини XVII ст. привела до незворотного панування в Англії, як і в Голландії, капіталістичних відносин. Саме цей процес стає одним з визначальних факторів у загальноєвропейському розвиткові. У галузі економіки він проявився в інтенсивному розкладанні феодальних відносин власності на селі, у розвиткові мануфактурного виробництва, у формуванні європейського й світового ринків. У політичній сфері нова епоха означала настання нового рівня розвитку абсолютизму, коли внутрішня й зовнішня політика абсолютної монархії все жорсткіше пов'язувалася зі становими інтересами дворянства й підмінювалася ним аж до повного ототожнення. Усе це свідчило про прийдешній занепад абсолютизму.

Просвітництво — широка ідейна течія, яка відображала антифеодальний, антиабсолютистський настрій освіченої частини населення у другій половині XVII —XVIII століття. Представники цієї течії: вчені, філософи, письменники, — вважали метою суспільства людське щастя, шлях до якого — перебудова суспільства відповідно до принципів, продиктованих розумом, були прихильниками теорії природного права. 

Початок доби Просвітництва зазвичай пов'язується з виходом друком у 1691 р. праці Дж. Локка "Досвід про людський розум". У системі філософських та історичних суджень найважливішими для мислителів Просвітництва стали поняття розуму й природи. Вони не були новими, однак просвітителі надавали їм нового смислу, зробили їх головними критеріями як в оцінюванні минулого, так і в утвердженні майбутнього. Минуле в більшості випадків засуджувалося як нерозумне. Негативізм щодо культурної Й історичної традицій був майже повсюдним у мислителів епохи Просвітництва. Так, Дж. Локк вважав, що, наскільки б потужним не був вплив історичної традиції і якою б істинною та високоморальною за своїм змістом вона не постала, її первородний гріх полягає в тому, що вона - традиція. Філософи епохи Просвітництва відчували величезну недовіру до будь-яких авторитетів, а традиція основана саме на довірі до чужої думки. Віддати перевагу чужій думці, а не власній, з позицій просвітителів - відмовитися від свого розуму й волі. Таким чином, Просвітництво відмовилося від будь-якої традиції й переказувань незалежно від їхнього змісту, джерела й способу існування.

("Beantwortung der Frage: Was ist Aufklärunf", 1784) -стаття /. Канта, яка має важливе значення для характеристики його суспільно-історичної та суспільно-політичної думки, а також усвідомлення того, в чому він вбачав сутність Просвітництва та умови можливості для розповсюдження духу цієї епохи. Специфічною властивістю кантівського підходу є те, що він розпочинає не з історичного, а з теоретичного визначення Просвітництва. Останнє, на його думку, є нічим іншим як виходом людини зі стану свого неповноліття, в якому вона знаходиться з власної вини. При цьому під неповноліттям Кант розуміє неспроможність користуватись власним розсудком без керівництва з боку інших осіб. Однак подібна нездатність не є природною, і має своїм джерелом не брак розсудливості. її причина полягає в браку рішучості та мужності користуватись розсудком самостійно. Отже, безпосередньою основою "дорослого неповноліття", за Кантом, є лінь та боягузтво. Тому девізом Просвітництва є настанова: "Sapere aude! - май мужність використовувати власний розум!"

Проте вихід зі стану неповноліття, в якому перебуває переважна кількість людей, не є легкою справою, оскільки бути об'єктом опікунства завжди безпечніше та приємніше, ніж приймати власні рішення і здійснювати акти рефлексії. Самостійний вихід із неповноліття шляхом самоосвіти та самовдосконалення дається не всім, тому виникає необхідність у сприянні цьому процесу. Для того, аби подібне сприяння не перетворилось на нове опікунство воно має забезпечити тільки одне: свободу публічного використання власного розуму. Під приватним використанням розуму Кант має на увазі таке, що реалізується особою на довіреній їй громадській чи державній посаді, а також у службовій діяльності. У цьому сенсі свобода використання розуму цілком правильно обмежується (наприклад, офіцер не повинен вирішувати на власний розсуд — виконувати чи не виконувати йому наказ). Під публічним використанням розуму мається на увазі висловлення власної думки (безвідносно до посадових обов'язків) стосовно того чи іншого стану речей. Скажімо, кожному підданому має бути надано право відкрито оприлюднювати свої думки стосовно стану державного управління, законодавчої діяльності тощо. Основними складовими свободи публічного використання розуму Кант вважає свободу совісті, свободу слова та свободу думки. Реальне забезпечення державою цих свобод свідчить про те, що вона поважає гідність людини і ставиться до останньої як до чогось більшого ніж просто машини.